Історія женьшеню

Женьшень Panax Ginseng C. A. Meyer – реліктова рослина Далекого Сходу, яка знайшла широке застосування в медицині Китаю, Кореї та інших країн східної Азії. Мандрування у пошуках дикозростаючого женьшеню та його цілюща сила, що зміцнює здоров’я людського організму та захищає його від негативних впливів навколишнього середовища, овіяні легендами та описані у численних художніх творах.

Женьшень: таємниця імені

В 1833 г. корейський женьшень був уперше названий Panax Schineseng Nees німецьким ботаніком Ніс фон Езенбеком. Свою остаточну назву Panax Ginseng C. A. Meyer корейський женьшень отримав завдяки російському вченому Карлу Антону Меєру в 1843р.

Не випадково слово “рanax” співзвучне з усім відомим терміном “панацея”, адже відбулося воно від імені дочки давньогрецького міфологічного лікаря Ескулапа. У перекладі з грецької вона означає «вселікуючий», або в популярному перекладі – «ліки від усіх хвороб».

Ця рослина називається женьшень, тому що її корінь нагадує фігуру людини; вважалося, що він уособлює три людські сутності – дух, душу та тіло. Женьшень був відомий також як “цар рослин” або “володар рослин”.

Слово “ginseng” було взято з китайської мови (“rénshen”), що буквально означає “людина-корінь” або по-іншому “гіллястий корінь, подібний до людини”. Таке саме значення має і корейська назва женьшеню – інсам (in-sam).

Тисячолітня практика застосування

Panax ginseng був відкритий більш ніж 2000 років тому на пагорбах Манчжурії у Китаї. З тих пір він зайняв місце найшанованішої лікарської рослини в традиційній східній медицині. У Стародавньому Китаї його використовували для лікування багатьох хвороб, починаючи зі звичайної втоми та закінчуючи серцево-судинними захворюваннями. Стародавні літописи зберігають відомості про те, що женьшень цінувався дорожче за золото і запасався для лікування членів королівської сім’ї.

Трактат «Шень Нун Бен Цао Цзін» (100 р.н.е.) приписував женьшеню здатність збільшувати тривалість життя і стверджував, що він незамінний для «просвітлення розуму та здобуття мудрості».

У давньокитайських літописах говориться, що Шень-нун (божественний селянин), ще відомий як Імператор Ян, або Жовтий Імператор, тобто, один із «Трьох Імператорів» почав вдаватися за допомогою рослинних лікарських засобів ще 5500 років тому, перепробував сотні рослин та відкрив безліч лікувальних властивостей різних трав. Його робочі записи було втрачено багато років тому, проте їх зміст та досвід Шень-нуна передавалися усно з покоління до покоління. Через багато років вони, нарешті, були зібрані в книгу “Шень Нун Бен Цао Цзін” (“Травник Шень-нуна”) Тао Хонджінг в 502-557 рр. н.е.

Він провів класифікацію трьохсот шістдесяти п’яти видів рослин і розділив їх на три класи за ступенем токсичності. До вищого класу були включені не отруйні рослини, які множили життєву енергію, зміцнювали та омолоджували організм, які можна приймати постійно. Яскравим представником цього класу є женьшень.

Женьшень також згадує китаєць Ші Йо у книзі «Джиджужанг» (класифікація живих організмів), яка датується 48-33 роками. до н.е. Рецепти із застосуванням женьшеню було знайдено і в «Шангані Лун» (трактат про лихоманки), що датується 196-200 роками. н.е.

Крім цього, існує безліч легенд, у яких згадується корінь женьшеню. Одна з легенд розповідає нам про молодого чоловіка, чия мати страждала від невиліковної хвороби; у видінні він знайшов чудові ліки глибоко в горах. Зустрівши дивного старика, був у несамовитому захваті, бо хлопець зіткнувся з духом гори, який і вручив йому женьшень.

Східні цілителі вважали, що женьшень здатний зробити людину сильнішою, витривалішою, дарує довголіття і вічну молодість духу.

Відповідно до тверджень у «Беньцао Ганму» (Енциклопедія трав), написаної 1596 р. н.е. Лі Ши-чжень, китайським ученим, женьшень застосовували для боротьби з 23-ма видами захворювань.

Ця рослина входить також у 653 (16,6%) із 3944 рецептів у Донкею Богам (Корейська клінічна фармакопея).

При оцінці даних народної медицини країн Далекого Сходу про дуже різноманітні цілющі властивості женьшеню насамперед звертає увагу його загальнозміцнюючу, «оздоровлюючу» дію на організм людини в цілому.

В указі одного з останніх китайських імператорів, де перераховувалися захворювання, для боротьби з якими рекомендується застосовувати женьшень, насамперед сказано, що «… женьшень допомагає при будь-якій слабкості, у випадках надмірної тілесної чи душевної втоми … посилює духовну та тілесну діяльність органів , підбадьорює настрій…». Лі Ши-чжень особливо наголошує на здатності женьшеню «… повернути людині дух життя в тих випадках, коли вона вже втратила останнього».

Особливу увагу у своїх трактатах східні цілителі приділяли довголіттю, що неминуче набуває людина, при прийомі екстракту женьшеню.

Перші наукові дослідження

Перспектива розкрити таємницю цієї чудодійної рослини була привабливою для багатьох поколінь учених. Результати численних досліджень пояснювали, чому женьшень має такий сильний лікарський ефект; Властивості завдяки яким людина використовувала женьшень протягом тисячоліть, нарешті, отримали наукове підтвердження.

Американський вид цієї «чудодійної» рослини був відкритий у 1714 р. батьком Ляфіто, єзуїтським священиком, який працював місіонером з канадськими індіанцями. Ґрунтуючись на теорії, що женьшень може виростати в Америці, оскільки кліматичні умови Китаю та Північної Америки подібні, батько Ляфіто тривалий час провів у пошуках рослини. Зрештою, він виявив, що женьшень використовувався корінними індіанцями як лікарська рослина, але під іншою назвою.

Британські лікарі Ф. Портер Сміт та Ж.А. Стюарт, які працювали в Китаї наприкінці дев’ятнадцятого століття, були одними з перших вчених-європейців, які дізналися про дивовижні цілющі властивості корейського женьшеню. Висока популярність женьшеню сприяла зростанню кількості нових досліджень «кореня життя» та можливостей його застосування в альтернативній та традиційній медицині.

У 1854 р. Гаррікс (США) виявив в американському женьшені (Panax quinquefolium L.) речовину і назвав його “панквілон”. У 1957 р., майже через століття, російський учений І.І. Брехман опублікував монографію, яку назвав “Жень-шень”. У монографії він висловив припущення, що активною речовиною рослини є сапонін. Він також запропонував адаптогенну теорію, яка описувала, як активний компонент корейського женьшеню усуває фізичне виснаження, підвищуючи неспецифічну опірність організму до широкого спектру шкідливих впливів. Активний компонент був названий “адаптоген”.

Біологічно активні речовини женьшеню завжди привертали увагу вчених, але тільки на початку 1960-х років з’явилися технічні можливості, що дали змогу витягти ці речовини з рослини та вивчити будову цих складних природних сполук.

Г.Б. Єляков був першим із вітчизняних учених, який поставив, а потім разом зі своїми співробітниками і вирішив це важке завдання. Їм вдалося виділити індивідуальні глікозиди тритерпенової природи – панаксозиди. Приблизно водночас японські вчені Др. Шибата та Танака ізолювали та описали сапоніни корейського женьшеню та їхні види. Їм було дано назву «гінзенозиди». Більшість сучасних учених використовують у своїй роботі саме цю назву. Праці цих учених послужили відправною точкою у розвитку досліджень женьшеню.

Після відкриття японськими вченими гінзенозидів почалося стрімке зростання кількості досліджень, результатом яких стало понад 5000 публікацій наукових праць на сьогоднішній день.